Перша Балканська війна та Лондонська конференція

У розпал італійсько-турецької війни спалахнула нова міжнародна криза на Балканах. Скориставшись тим, що уряд Османської імперії головну увагу приділяв обороні своїх північноаф-риканських володінь, уряди деяких балканських країн вирішили вдатися до військової сили, щоб назавжди покінчити з османським володарюванням у Європі. Особливо активно цього добивалася Сербія, де внаслідок державного перевороту 1903 р. династію Обреновичів було повалено і королем було обрано Петра Карагеоргієвича. Він відмовився від однобічної орієнтації Сербії на Австро-Угорщину. Карагеоргієвич поставив центральним завданням зовнішньої політики Сербії боротьбу за об'єднання в одній державі всіх південослов'янських земель, створення Великої Сербії. У зв'язку з цим він відновив свої домагання на Боснію та Герцеговину. У своїй боротьбі за створення єдиної південнослов'янської держави серби прагнули спиратися на Росію. За підтримки Росії вони розпочали переговори з іншими балканськими державами з метою створення антитурецької коаліції. 13 березня 1912 р. було підписано болгарсько-сербський союзний договір, що передбачав спільну війну обох держав проти Туреччини і наступний поділ Македонії, яку передбачалося відібрати в турків. У травні 1912 р. було укладено болгарсько-сербську військову конвенцію. 29 травня 1912 р. підписанням союзного договору завершилися переговори Болгарії та Греції. У вересні 1912 р. між Болгарією та Чорногорією було укладено усну угоду про спільні дії проти Туреччини. Таким чином, у березні - жовтні 1912 р. на Балканах створився військово-політичний союз Болгарії, Сербії, Чорногорії та Греції, направлений проти Османської імперії.

Австро-Угорщина та Німеччина сприйняли створення Балканського союзу негативно. Слов'янський національно-визвольний рух створював загрозу не лише турецькому, але й австро-угорському володарюванню на Балканах. Центральноєвропейські держави були зацікавлені у збереженні Османської імперії, яка все більше підпадала під німецький вплив. Росія підтримала створення Балканського союзу, що розглядався нею як перешкода австрійсько-німецькому просуванню на Балканах і в зону чорноморських проток. Велика Британія та Франція, у цілому підтримуючи створення союзу балканських держав, у той же час насторожено ставилися до посилення позицій Росії на Балканах.

Приводом до оголошення війни стала відмова Туреччини надати автономію Македонії та Фракії й відмінити мобілізацію турецької армії. 9 жовтня 1912 р. союзні балканські держави розпочали військові дії проти Османської імперії, які розвивалися для них успішно. Турецькі війська зазнали поразки. У листопаді болгарські війська вийшли на підступи до турецької столиці Стамбула (Константинополя). Сербські війська визволили більшу частину Македонії, Північну Албанію та вийшли на узбережжя Адріатики. Ці події викликали занепокоєння великих держав. Австро-Угорщина, яка не хотіла, щоб Сербія отримала вихід до Адріатичного моря, розпочала військові приготування на своїх кордонах. Болгарські війська не змогли зайняти Стамбул. Туреччина, втративши протягом одного місяця майже всі європейські володіння, запросила перемир'я. 16 грудня 1912 р. у Лондоні розпочалися мирні переговори. Втручання великих держав і загострення суперечностей між самими країнами-переможницями призвели до того, що переговори були тривалими та складними. Австро-Угорщина рішуче виступила проти виходу Сербії до Адріатичного моря. З цією метою вона наполягала на створенні незалежної Албанії, щоб закрити доступ Сербії до моря (незалежність Албанії було проголошено в листопаді 1912 р.). Одночасно Австро-Угорщина вдалася до безпосередніх військових погроз щодо сербського уряду. Сербія змушена була відступити, оскільки Росія, яка її підтримувала, не була готова до відкритого збройного зіткнення з Австро-Угорщиною, яку підтримувала Німеччина. Туреччина, враховуючи антисербську позицію Австро-Угорщини й Німеччини, на переговорах відхиляла одну за іншою всі вимоги Балканського союзу, а в січні 1913 р. відновила військові дії. Усе ж війська Османської імперії знову були швидко розгромлені, що зробило її поступливішою. 30 травня в Лондоні був підписаний договір між Османською імперією та країнами Балканського союзу. За його умовами Туреччина втрачала всі свої європейські території, окрім Стамбула та невеликої частини Східної Фракії. Кордони та устрій Албанії, як статус островів в Егейському морі, що належали Туреччині, повинні були пізніше визначитися великими державами. Підсумки війни викликали невдоволення Берліна та Відня, оскільки поразка Туреччини послабила позиції Центральних держав




6089397181105363.html
6089453363242942.html
    PR.RU™